Тема: Славетні митці промовляють до потомків
Мета: виховання любові до свого рідного краю, держави, родини, народу, поваги до українських та родинних законів, звичаїв, обрядів і традицій; формування відчуття своєї приналежності до України, усвідомлення себе українцем, прагнення до збереження та примноження духовних та матеріальних багатств українського народу, виховання цілеспрямованості і наполегливості у досягненні життєвої мети, готовності до праці в ім’я України; виховання патріотичних почуттів, шанобливе ставлення до державної символіки, культурного та історичного минулого України; формування в учнів етнічної та національної самосвідомості, мовної культури, духовної єдності населення усіх регіонів України.
Обладнання: портрети, картини
Хід уроку
- Організація класу до уроку
- Оголошення теми та мети уроку. Вступне слово вчителя.
Доброго дня, дорогі діти, шановні батьки! Святково та урочисто розпочався сьогодні для вас новий навчальний рік. Нехай він буде плідним, радісним, цікавим для всіх учнів і принесе гарні досягнення в навчанні, сформує міцні знання.
Традиційно, найбільш пам’ятними в шкільному житті кожного учня є перший та останній дні навчання. Адже Перше вересня – це плани, сподівання, мрії, задуми на весь навчальний рік, а свято Останнього дзвоника – це досягнення, звершення, успіхи.
Важливого значення в нашій державі надають Першому урокові в новому навчальному році, адже саме він стає своєрідним гаслом, вступом, орієнтиром для нас із вами.
Перший урок – незвичайний, бо він не стосується жодного з предметів. Це урок державності, громадянськості, людяності, а сьогодні – це ще й урок нашої з вами пам’яті і пройде під назвою «Славетні митці промовляють до потомків»
Наш перший урок ми проведемо у формі усного журналу, гортатимемо з вами сторінки, які розкривають життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка, Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича.
Перша сторінка присвячена великому Кобзарю. 9 березня 2014 року виповнюється 200 років від дня народження видатного сина українського народу Тараса Грисоровича Шевченка.
Митець прожив коротке і вкрай важке життя. Із своїх 47-и років він 24 роки був кріпаком, 17 років – невольником у засланнях, під наглядом жандармів і тільки 10 років – вільною людиною. І в цих несприятливих умовах Тарас створив свій безсмертний “Кобзар”, написав декілька томів прозових і драматичних творів, став Академіком Академії мистецтв. З його мистецької спадщини збереглося 835 творів живопису і графіки. Є дані про 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів.
Учень1. Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії(нині Черкаська область).Батько – Григорій Іванович (1781-1825) родом з Кирилівки; мати – Катерина Якимівна Бойко (1783-1823) – з Моринців.Обоє були кріпаками пана Енгельгардта.
Знесилені тяжкою працею на панщині 20 серпня 1823 року, коли Тарасові було 9 років, померла його мати, а коли йому ледве сповнилось 11 років, 21 березня 1825 року помер батько, І з дитинства Тарас зазнав багато горя, відчув на собі весь тягар кріпацтва.
Деякий час Шевченко був у навчанні в дяка-вчителя на становищі школяра-«попихача». Вже у ті роки в нього виявляється великий потяг до малювання. Після невдалих спроб знайти собі в сусідніх селах учителя малювання, Шевченко повертається до свого села і стає наймитом у попа. Коли Шевченкові йшов 15 рік, його взяли за слугу-козачка до молодого пана Енгельгардта. Разом з паном Шевченко їде до Києва, а потім живе у м. Вільно і в 1831 р. приїжджає до Петербурга. На 18-му році життя Шевченка законтрактовано до цехового майстра живопису Ширяєва. Випадково знайомиться він з художником І. Сошенком, а через нього — з відомими художниками й письменниками: К. Брюлловим, В. Жуковським, О. Венеціановим. Є. Гребінкою та ін.
22 квітня 1838 року Шевченка викуплено у пана Енгельгардта за 2500 крб. асигнаціями. Молодий художник стає вільним слухачем Академії мистецтв. Починає навчання в Академії мистецтв, робить перші поетичні спроби. У 1840 р. виходить друком перша поетична збірка «Кобзар» (містила 8 творів), що отримала схвальні рецензії в газетах та журналах; у 1843 р. - вирушає в подорож Україною, згодом повертається до Петербурга, видає альбом малюнків «Живописна Україна». У 1845 р. Шевченко блискуче закінчує навчання, отримує звання некласного художника, повертається в Україну.
У 1846 р. зарахований до складу археографічної комісії, збирає історико-етнографічний матеріал, замальовує історичні місця, багато подорожує, зближається з членами Кирило-Мефодіївського товариства, і в 1847 р. його заарештовують за участь у діяльності цього товариства, а також за твори, спрямовані проти самодержавства. Отримав покарання: безстрокове заслання рядовим солдатом із забороною писати і малювати; місце заслання — Оренбурзька область, Орська фортеця. У 1848 р. бере участь у експедиції до Аральського моря; 1849 р. — Шевченкові дозволено виїхати до Оренбурга, там він займається обробкою матеріалів експедиції; 1850 р. заарештований за доносом і відправлений до Новопетровського укріплення, що на Каспійському морі. 1851 р.— бере участь у геологічній експедиції в гори Карпати; у 1856 р. виходить Коронаційний маніфест нового імператора Олександра ІІ, згідно з яким проведено амністію політичних в’язнів.
У 1857 р. поет отримує наказ про звільнення, дозвіл на виїзд, повертається до Петербурга, через декілька місяців починає працювати в Академії мистецтв; у 1859 р. — поїздка в Україну. 1860 р. виходить «Кобзар» в перекладі російською мовою; Шевченка обирають академіком Петербурзької академії мистецтв за роботи в галузі гравюри.
10 березня 1861 р. Тарас Шевченко помирає в Петербурзі, згодом прах поета перевезено в Україну і поховано на Чернeчій горі поблизу Канева.
Вчитель: Тарас Шевченко – автор чудових віршів як для дорослих, так і для дітей. Ми ці вірші знаємо, любимо, читаємо та перечитуємо, бо кожен українець знаходить в них щось дороге та близьке серцю. Духовним заповітом для поколінь українців став «Кобзар» – наш скарб і наша гордість. Сьогодні в
Україні та світі налічується більше 1100 пам’ятників Шевченку (це найбільше число монументів, зведених одній людині). Та не тільки в такий спосіб ми бережемо пам’ять про нього, чимало поетів
присвячують свої вірші Тарасу Шевченку. Ось один із них
Учень 2. До мене сьогодні всміхнувся Шевченко
З картини, що там на стіні.
Читає вірші залюбки мені ненька,
Розказував батько мені:
Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,
А виріс — великий дав дар:
Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,
Цю книгу, що зветься "Кобзар".
Як книгу святу берегли ми завзято,
З собою забрали у світ,
Як слово Тараса завжди зберігати,
Великий усім заповіт.
Я буду любити Вкраїну рідненьку,
То може й мені ще не раз
З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,
Наш Батько, великий Тарас.
Вчитель. Переглянемо з вами відео декілька пам‘ятників тарасу Шевченку в різних містах України і не тільки. І ще ми знаємо, що в Чернівцях є Парк імені Тараса ригоровича Шевченка.
Перегляд відео
Вчитель. Друга сторінка нашого уроку присвячена Ользі Кобилянській, її ще називали Буковинською Горлицею. 27 листопада 2013 року виповнюється 150 років з дня народження письменниці.
Вчитель. Коли вчені-дослідники говорять про українську літературу на Буковині, то найчастіше згадують творчість Юрія Федьковича й Ольги Кобилянської, що є вершиною духовних здобутків буковинців у царині красного письменства.
Талановита письменниця-демократка Ольга Юліанівна Кобилянська, сучасниця і друг І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, мужньо йшла по шляху Т. Шевченка, прогресивних діячів великої російської літератури. Разом із своїми сучасниками вона висловила гнівний протест проти соціального і національного гноблення трудового народу. Кращі її твори, сповнені великою любов'ю до трудової людини, знайшли широку дорогу до багатомільйонних читачів, збагатили скарбницю української та світової літератури.
Ольга Юліанівна Кобилянська — майстер художнього слова. Грунт, на якому зростав її талант,— це народ і вірна любов до нього. «Одна праця,— писала вона,— одне перо, ба власне моє я зробило мене тим, чим я є — робітницею свого народу».
Учень3. 27 листопада 1863 у містечку Гура-Гумора, що на Південній Буковині в Карпатах (тепер Румунія), в сім'ї дрібного урядовця народилася Ольга Юліанівна Кобилянська.
Батько Ольги Кобилянської рано осиротів, самотужки здобував освіту, заробляючи на неї приватними уроками (навчав грамоти дітей по різних сім'ях). Це дало змогу обійняти посаду підрядного урядника, а згодом — мандатора. Свою кар'єру Юліан Кобилянський завершив гучним процесом проти жорстокості одного багатого дідича, після цього працював у суді.
Дружина його походила з родини поляка-емігранта. Вона довго працювала гувернанткою в родині сільського священика.
Ольга була четвертою дитиною в сім'ї. Зростала волелюбною, витонченою. Шанувала літературу та народну творчість. У сім'ї більшою мірою говорили німецькою та польською мовами, зрідка — українською. Часті переїзди сім'ї за місцем служби батька збагачували світогляд дівчини.
1866 року родина Кобилянських переїздить до містечка Сучави. Ольга зблизилася з сім'єю українського поета Миколи Устияновича, товаришувала з його донькою Ольгою.
Незначний час родина Кобилянських жила в м. Сад-городі, але через хворобу батька, якому необхідне було гірське повітря, 1869 року Кобилянські переїхали до Кімполунга. Там Ольга закінчила чотири класи початкової школи, де викладання велося німецькою мовою. Приватно дівчина брала уроки української мови. У цей період Ольга багато читає німецькою мовою (інших книг не було), починає писати вірші. Але про подальшу освіту думати не доводилось через нестатки великої родини.
У 1880 році Ольга Кобилянська написала своє перше оповідання німецькою мовою « Гортенза, або нарис з життя однієї дівчини ». Цією першою спробою Ольга Кобилянська поділилася зі своїми друзями, і маючи не дуже позитивний відгук, ніколи більше не згадувала про твір. Велике значення для неї мало знайомство і дружба з першою на Буковині жінкою лікарем Софією Окуневською та відомою письменницею і громадською діячкою Наталею Кобринською, які спрямовували дівчину на шлях служіння рідній українській культурі.
У 1883 році молода письменниця закінчила роботу над повістю «Доля чи воля», де більш чітко окреслено образи і сюжетні лінії. Яскраво виступає постать головної героїні, яка, незважаючи на бідність, досягає мети — здобуває освіту. В наступні роки молода письменниця продовжує шукати себе в прозі, працює над оповіданням «Вона вийшла заміж». Але всі спроби надрукувати Твір не приносять успіху: їй відмовили і в українському, і в німецькому виданнях через недосконалість твору. Але Ольга Кобилянська не зламалась, продовжувала доопрацьовувати оповідання і займатись самоосвітою.
1891 року родина переїздить на постійне проживання до Чернівців. На цей час припадає захоплення Ольги ідеєю жіночої емансипації та закінчення роботи над твором, який переріс в повість під назвою «Людина». Це була перша повість Ольги Кобилянської українською мовою.
1894 року повість «Людина» була надрукована в журналі «Зоря». Паралельно з повістю письменниця працює над рядом оповідань, займається перекладацькою роботою. У Чернівцях О. Кобилянська бере участь у громадському житті, стає учасницею «Товариства руських жінок на Буковині». У рефераті «Дещо про ідею жіночого руху», прочитаному в 1894 році, вона закликає жінок не лякатися громадської роботи, здобувати освіту, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе «вічно топтати, корити». У письменниці виникає задум створення художнього образу жінки, сильної духом, освіченої, сповненої почуття людської гідності.
1895 року вийшла друком повість «Царівна», яка принесла письменниці визнання.
У 1898 році письменниця побувала на святкуванні 25-річного ювілею літературної діяльності І. Я. Франка, познайомилась і потоваришувала з Василем Стефаником. їхня дружба вилилась в багаторічне листування.
У 1899 році Ольга Кобилянська відвідує Київ і Канів, знайомиться з Коцюбинським,. Старицьким, Лисенком. Того ж року вийшла перша збірка «Покора», окремі твори якої перекладалися польською і російською мовами.
У 1901-1903 роках Ольгу Кобилянську відвідує Леся Українка, між ними зав'язується дружба і творча співпраця.
1903 рік став для письменниці роком фізичного випробування. Захворіла мати, сім'я переживає значні матеріальні труднощі. Серйозні проблеми зі здоров'ям і в самої письменниці.
У 1908 році письменниця закінчує поетичну повість «В неділю рано зілля копала...», а у 1912 — повість «Через кладку».
Усі наступні роки були для письменниці роками втрат: пішли 3 життя її друзі — Коцюбинський, Леся Українка, Франко.
Хвора письменниця особливо гостро сприйняла людське горе, спричинене війною. У 1914 році вона пише антивоєнні новели «Юда», «Сниться», «Назустріч долі», «Лист засудженого вояка до своєї жінки». Наступні новели «Вовчиха», «Одігрівай, сонце», «Але Господь мовчить» не внесли чогось особливого в творчість письменниці.
1927 року прогресивною громадськістю широко відзначено 40-річний ювілей літературної діяльності О. Кобилянської.
У 1929 р. здійснено видання повного зібрання творів письменниці. Уряд України встановив їй пенсію, хоч вона жила в сусідній боярській Румунії. Ольгу Кобилянську було прийнято до Спілки письменників України.
У 1940 році широко відзначено 55-річчя літературної діяльності О. Кобилянської (ювілейні засідання у Києві та Чернівцях).
Під час Другої світової війни хвору письменницю профашистський румунський уряд мав відправити до трибуналу, але не встиг.
21 березня 1942 р. О. Ю. Кобилянська померла. Похована у Чернівцях.
Учень4. Талановита жінка й поетеса,
Чесна людина й вічний патріот.
Це Ольга Кобилянська – українка,
Яка боролась вічно за народ.
Це все про неї сказані слова,
Це все про неї писали всі журнали,
Ця жінка Україні дорога,
Її красу ні з чим ви б не зрівняли.
Хто вічно й чесно боровся за свободу,
Хто так хотів зрівняти всі права,
Та це ж вона – це Кобилянська Ольга,
Прекрасна, неповторна й дорога.
Ця поетеса − одна з найкращих в світі,
Що прославляла Україну кожен час.
Вона уміла мріяти й любити,
Хай Кобилянська стане прикладом для Вас.
Шумейко Руслан
Вчитель. У Чернівцях на будинках, в яких проживала письменниця, встановлені меморіальні дошки (вул. Й.Главки, 18; вул. Г.Дімітрова, 5; вул. Ольжича, 45; вул. Шевченка, 82,83; вул. Яремчука, 48; вул. Хотинських комсомольців, 6.
27 листопада 1944 р. було відкрито літературно-меморіальний музей письменниці. 28 червня 1973 р. у родинному будинку Кобилянських (с. Димка Глибоцький р-н) відкрито ще один музей О.Кобилянської.
У 1940 р. іменем Ольги Кобилянської було названо одну з найкращих вулиць Чернівців, кінотеатр.
У 1952 р. у парку культури та відпочинку імені Т.Шевченка встановлена скульптура української письменниці (скульптор І.Клігер). Ім'я письменниці з 1954 р. носить Чернівецький український, академічний музично-драматичний театр, перед яким 29 листопада 1963 р. споруджена скульптура української письменниці (автор-скульптор Лука Біганич), яку у 1980 р. перенесено у с. Димка Глибоцького району, і на місце скульптури 2 серпня 1980 р. встановлено пам'ятник (автори-скульптори А.Скиба, М.Мірошниченко, архітектор О.Таратута).
У 2006 р. була заснована обласна літературно-мистецька премія імені Ольги Кобилянської. Церемонія вручення премії відбувається щорічно 27 листопада у мистецькій вітальні газети «Буковинське віче».
Перегляд відео
Вчитель. Третя сторінка нашого усного журналу присвячена Буковинському Кобзарю. 8 серпня 2014 року виповнюється 180 років від дня народження визначного українського письменника і культурно-освітнього діяча національного відродження Юрія Федьковича.
Учень5. Юрій Федькович (повне ім'я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; ім'я Юрій письменник взяв у зрілому віці) народився 8 серпня 1834 року у селі Сторонці-Путилові, на Буковині, яку називають Гуцульщиною. Дитинство письменника минало серед мальовничої природи гуцульських гір, на березі річки Путилівка, де стояла батьківська оселя.
Краса рідної землі навіки полонила серце Юрія Федьковича і увійшла в його мистецький світ. Батько майбутнього письменника, Адольф Адальберт Гординський де Федькович, за походженням спольщений шляхтич, обіймав незначні урядові посади, працював управителем панського маєтку. Мати походила з сім'ї українського священика, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв, не цуралася простих селян-гуцулів, говорила лише по-українськи і передала синові любов та шану до рідної мови. Від старшої сестри Марії Юрій перейняв багато казок, пісень, історичних переказів.
Навчався Юрій у приватного вчителя в сусідньому селі Киселиці, а пізніше — в німецькій нижній реальній школі у Чернівцях. Закінчити її не вдалося, бо над краєм прокотилося 1848 року селянське повстання, очолене Лук'яном Кобилицею, в якому брав участь брат Юрія Іван. Після придушення повстання Іван, рятуючись від переслідувань, виїхав до Молдавії, а за ним вирушив і чотирнадцятилітній Юрій.
Щоб заробити на кусок хліба, довелось працювати спочатку у землеміра, а потім в аптекаря. Уже в ці роки майбутній письменник почав замислюватися над соціальними контрастами навколишньої дійсності. Зрештою, це спонукає його стати на боротьбу проти суспільної несправедливості.
У цей період юнак займався самоосвітою. А оскільки освіту одержував у німецькій школі і читав тільки німецькі книжки, тому й перші кроки на поетичній ниві робив тільки німецькою мовою.
Восени 1852 року за наполяганням батька Федькович змушений був вступити до цісарської армії. Почалася ненависна йому жовнірська служба, що тривала понад 10 років, і була найтяжчим періодом у житті. Єдиною розрадою Федьковича в цей період були щирі розмови з простими вояками.
Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців і півтора роки перебував у цьому місті. Це позитивно відбилось на формуванні його літературно-естетичних поглядів. Федькович налагоджує контакти з кількома українськими і німецькими літераторами, знайомиться з активним учасником революційних подій 1848 року у Відні, прогресивним німецьким поетом Ернстом Нейбауером. Саме Нейбауер відіграв велику роль у становленні Федьковича як поета, оскільки він надав молодому письменнику не тільки моральної підтримки, а й увів у коло своїх знайомих, серед яких була Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. У домі Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським.
Сім перших українських віршів Федьковича під назвою «Жовнярські думи» були опубліковані 1861 року в брошурі А. Кобилянського «віото па віоуо йо гесіакіога "Біоуа"» (1861) і захоплено сприйняті читачами. Саме тоді Юрій Федькович започаткував розвиток реалістичної української культури на Буковині, став виразником дум і прагнень трудового народу.
1862 р. у Львові була видана збірка «Поезії Іосифа Федьковича», яка складалася з двох розділів. У першому — «Думи і співанки» — вміщено 48 ліричних віршів різної тематики. 10 творів із більш відчутним розповідним сюжетом виділені в розділ «Балади і оповідання», серед них своєрідний цикл — балади «Добуш», «Юрій Гінда», «Киртчалі». Твори, які увійшли до збірки, засвідчили, що в українську літературу прийшов талановитий, самобутній поет, який започаткував на Буковині літературу написану народною мовою. Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, вона повинна допомагати простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих.
1863 року, по завершенню військової служби, Федькович повернувся до рідного села. Щоб заробити на прожиття, займався хліборобською працею. За винятком нетривалого перебування у Львові, з 1863 до 1876 р., жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу.
У січні 1864 року він поховав матір, смерть якої глибоко вразила письменника. Своїм нещастям Федькович ділився з простими людьми, знаходячи у цих розмовах розраду для себе. Не відрізнявся від них ні мовою, ні одягом, ні звичаями. Федькович всіляко захищав селян від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами.
У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867-1868), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».
Творчість Федьковича досить широка за обсягом, але не рівноцінна за своїм ідейно-художнім змістом. Проте до Федьковича на Буковині народною мовою ніхто не писав. А джерелом поетичного натхнення Юрія Федьковича була усна народна творчість. На думку Федьковича, поетичної майстерності можна домогтися, тільки доторкнувшись до багатющих скарбів усної народної творчості. Сам поет написав чимало оригінальних віршів за мотивами народних пісень.
Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів. Те, що сказав мужикам, те було святим, багато доброго зробив громадам. Селяни обрали його війтом, висували на посла до крайового сейму.
Та життєва дорога письменника не була легкою. Його було запрошено до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Це була каторжна робота, на якій письменник змушений був писати різні моралізаторсько-церковні оповіді, релігійні псалми. Його творча ініціатива сковувалася, духовні і фізичні сили виснажувалися. Це тривало 14 місяців (1872-1873). Цілими днями Федькович не виходив з приміщення, сидів у кімнаті й писав, і майже ніхто його не бачив у Львові. Глибоко вражений несправедливістю, письменник порвав з просвітянами і повернувся до Сторонця-Путилова. Знову і знову Федькович переконувався, що лише серед простих людей він може творити.
1876 року, після смерті батька, Юрій Федькович переїхав до Чернівців, відновив свої давні взаємини з Р. Нейбауером, який у той час жив у Радівцях, на Буковині, і за його допомогою підготував до друку збірку німецьких віршів «Am Tscheremusch», а в Києві в цей час вийшли у світ «Повісті Осипа Федьковича».
У 1885 році він став редактором газети «Буковина» і надав їй демократичного спрямування.
1886 року в Чернівцях було відзначено 25-річчя літературної діяльності письменника.
Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші «До ліри», «Наші старі», « На Новий рік »,« До наших румунізаторів», нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров'я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович писав: «Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо Нього ялину, рожі і барвінок, щоб мило було спочити. В головах класти мені не хрест, а ялину! Хрестів у своєму житті я мав досить».
11 січня 1888 року видатний буковинський поет помер у нестатках, у чужій хаті.
Селяни-гуцуди гірко оплакували «свого батька» Федьковича. На смерть поета відгукнулася тогочасна преса. В одній з чернівецьких газет йшлося про великий талант письменника, який намагався пробудити народне життя на Буковині. Зі смертю одного з найбільших майстрів пера все слов'янство, уся європейська література зазнали значних втрат.
Учень6. Сто вісімдесят минуло з того дня,
Коли в Путилі народився хлопчик.
Він Осип-Юрій – мав аж два ім'я,
А прізвище? Гординський де Федькович!
Сто вісімдесят, який великий шлях.
Над світом майже два віки минуло.
Та освітянська праця у віках
Сторицею колоситься в гуцулів.
Поета слово – безупинний птах
На віщих крилах й нас підносить нині,
Дає натхнення людям у світах
І сяйво слави рідній Буковині.
Світлана Ярема
Вчитель. Літературна спадщина Ю.Федьковича становить понад 400 поетичних творів, більше 60 прозових.
Чернівецький Національний Університет імені Юрія Федьковича – це архітектурна гордість Чернівців. Заснований 4 жовтня 1875 року. В1989 році було присвоїно ім‘я видатного українського письменника Ю,Федьковича.
Чернівецький літературно-меморіальний музей Ю.Федьковича, музей-садиба в селі Путила
Перегляд відео
| 
